Він ненавидів сентименти. «Мистецтво має уникати любові, жалю та патріотизму», стверджував Джеймс Еббот Макнейл Вістлер, американський художник, який вважав, що полотно не зобовязане розповідати історію. Іронія долі: його найвідоміша робота стала символом материнської жертовності, плакатом воєнних позик, поштовою маркою до Дня матері та героєм пародії від Черепашок ніндзя.
Оригінальна назва «Композиція в сірому та чорному: Портрет матері художника». Полотно, створене 1871 року в лондонському ательє, сьогодні вважається одним із найвпізнаваніших образів у світі. Але шлях до слави почався з хвороби моделі, пожежі в поїзді та повного ігнорування публіки. І це лише перші двадцять років його біографії.
Заміна в останню мить
Кінець жовтня 1871 року. Лондон, Челсі. Вістлер готується до чергової сесії в своєму ательє на Теймзі. Модель на імя Меґґі захворіла. Синові довелося благати свою 67-річну матір, Анну Макнейл Вістлер, сісти за куліси.
Вона погодилася неохоче.
Анна була вдовою, глибоко релігійною жінкою з Північної Кароліни, і позувати для сина в сірій сукні на тлі сірої штори здавалося їй дивним. Але саме ця сесія, що тривала з перервами, породила шедевр. Пізніше Анна напише у листі до родичів фразу, яку мистецтвознавці цитують і сьогодні.
«Розчарування це засіб благословення від Господа», писала Анна Макнейл Вістлер, розмірковуючи над хворобою моделі, яка звільнила їй місце за кулісами.
Картина ледь не загинула ще до того, як побачила світ. Під час подорожі поїздом 1871 року полотно опинилося в епіцентрі пожежі. Вістлер встиг його врятувати, але історія ледь не обірвалася на самому початку. Наступного року її мало не відхилили від участі в щорічній виставці Королівської академії.
Провал і провокатор
Вікторіанська публіка шаленіла від драматичних сюжетів міфів, поезії, історій з чіткою розвязкою. Вістлер же пропонував «гармонії», «симфонії» та «ноктюрни». Його «Композиція в сірому та чорному» видалася глядачам емоційно відстороненою. Де тут сльоза? Де героїчний вчинок? Картину ледь не відхилили. На щастя, академік сер Вільям Боксолл встав на її захист і добився місця на стіні.
Публіка залишилася байдужою.
Вістлер тим часом проповідував радикальну ідею: «мистецтво заради мистецтва». Живопис, на його думку, не зобовязаний розповідати історії він має говорити власною мовою кольору та форми. Це було занадто сміливо для Лондона 1870-х. Полотно залишилося непроданим, а згодом, після банкрутства художника, навіть потрапило до кредиторів.
Сам Вістлер усвідомлював свою роль провокатора. Він ходив у яскравих костюмах, кидався епатажними цитатами в пресу і вступав у словесні дуелі з критиками, зокрема з могутнім Джоном Раскіним. Частково саме скандальна репутація автора згодом привернула увагу до його робіт. Але на той момент «Мати Вістлера» залишалася в тіні.
Париж купує
Поворотний момент настав через два десятиліття. Група французьких художників, які захоплювалися естетикою Вістлера, розгорнула справжню лобістську кампанію. Вони переконували уряд придбати полотно для національної колекції. У 1891 році Франція купила картину. Робота опинилася в Люксембурзькому музеї і вперше «Мати Вістлера», як її стали називати журналісти, вийшла з тіні.
Американські газети розгорнули хоругви національної гордості. «Найбільш беззаперечний шедевр другої половини XIX століття», писали вони. Саме тут зародилася легенда. Але справжній вибух популярності ще чекав на інший берег Атлантики.
Під час Першої світової війни образ стали використовувати на агітаційних плакатах із закликами вступати до армії та купувати воєнні позики. Картина, яку Вістлер задумував як абстрактну гру тонів, раптово стала нагадуванням про сімейні цінності. Вістлер мав би зійти з розуму вдруге.
Турне на мільйони
1932 рік. Директор Нью-Йоркського музею сучасного мистецтва Альфред Барр домовився про безпрецедентне турне. Картина мандрувала 18 містами США. Її побачили два мільйони людей.
Барр вважав Вістлера одним із батьків абстрактного мистецтва. Він хотів повернути Америці її власного генію. Але час підіграв. Турне припало на розпал Великої депресії економічної катастрофи, яка розорила мільйони сімей. Стримана, монументальна, майже аскетична фігура матері раптом стала іконою стійкості та тихої гідності.
Остання зупинка рідний штат Вістлера, Массачусетс збіглася з Днем матері 1934 року. Того ж року пошта США випустила марку з картиною та написом «На згадку та на честь матерів Америки». У 1937 році Асоціація хлопчиків у Пенсильванії обрала образ для громадської скульптури на тему материнства. Слава стала лавиною, яку неможливо було зупинити.
Чому це стало мемом
Акти пошани та пародії зявлялися в нескінченних формах. Художники запозичували формат для власних портретів, карикатуристи жартували з урочистого спокою полотна, а письменники згадували його як символ «респектабельного» смаку середнього класу. Згодом прийшла епоха масової культури:
- Діснеївські мультфільми Дональд Дак та Міккі Маус відтворювали композицію в комічних сценах;
- «Сімпсони» пародія на «респектабельний» смак середнього класу;
- «Вулиця Сезам» та «Маппет-Шоу» ляльки копіювали позу в сірій сукні;
- Черепашки ніндзя навіть мутанти-воїни зявлялися у варіаціях «Матері Вістлера»;
- Література Набоков згадував картину в романі «Лоліта» як елемент американського культурного коду.
Що зробило її такою копіюваною? По-перше, композиція мінімалістична: сірий фон, чорна сукня, біла хустка. По-друге, тема материнства універсальна. По-третє, Вістлер навмисно прибрав драматичний сюжет і ця порожнеча дозволила кожному наповнити образ власним змістом. Замініть Анну на кота, собаку чи робота і жарт все одно спрацює. Покірність і стоїцизм моделі чудово поєднуються з будь-якою абсурдною ситуацією.
«Мистецтво має бути незалежним від будь-якої балаканини, наполягав Вістлер. Воно має уникати відданості, жалю, любові, патріотизму тощо».
Цього він і добивався: абстрактна мова форми, вільна від емоційного шантажу. Але доля виявилася хитрішою. Невмируща популярність «Матері Вістлера» ґрунтується на сентиментальному погляді на материнство та національній гордості США тих самих речах, які художник вважав анафемою для справжнього мистецтва.
Повернення додому
Тепер, коли полотно повернулося до Лондона на найбільшу ретроспективу за три десятиліття в галереї Тейт, відвідувачі мають шанс побачити його вперше за багато років у місті, де все почалося. Без мультяшних пародій і поштових марок. Просто сірий колір, чорна сукня та мовчазна присутність жінки, яка прийшла на заміну хворій моделі.
Вістлер прагнув створити «композицію». Натомість отримав ікону, яка пережила всіх критиків, пережила самого творця і, схоже, переживе навіть Черепашок ніндзя.
Про автора
