П’ятниця, 10:00 ранку. Пацієнти психіатричної лікарні Віль-Еврар у Нейї-сюр-Марн, за кілька кілометрів від Парижа, не йдуть до процедурного кабінету. Вони йдуть до Ноно. До Піту. До Оскара, Маноло та Мальро.
П’ятеро віслюків сьогодні на зміні.
І черга з тих, хто чекає на сеанс, не коротша за ту, що до лікаря. Тільки тут ніхто не каже «наступний». Тут кажуть «підійди» і тварина тулиться до тебе теплою шерстю.
П’ятниця без таблеток
Кожної п’ятниці на території лікарняного комплексу, серед дерев лісового парку, відбувається те, що пацієнти називають «полегшенням». Люди з розладами психіки, тривожністю, глибокою самотністю та іншими діагнозами отримують доступ до зоотерапії абсолютно безкоштовно. І найнесподіваніші терапевти тут працюють уже восьмий рік.
Лікарня Віль-Еврар це великий комплекс будівель, коридори, розклади прийомів і рутина лікування. Але за воротами ферми інший світ. Тут повітря пахне травою та сіном, під ногами хрумтить гравій, а головні лікарі мають довгі вуха й м’які губи, якими люблять обнюхувати кишені відвідувачів. Для багатьох це не просто зміна обстановки. Це повернення до відчуття контролю.
Ферма розташована у лісовій зоні комплексу. Сонце пробивається крізь листя, птахи шумлять у кущах, а зі стайні долинає запах сіна та теплої шерсті. Пацієнти, які приходять сюди щоп’ятниці, кажуть, що це єдине місце, де вони забувають про діагноз і просто існують у моменті.
Ті, хто завітав на ферму, можуть зробити кілька речей і кожна дія має свою терапевтичну логіку:
- Поїздка в возі віслюки везуть пацієнтів по території ферми, даючи відчуття руху, свободи та довіри до тварини, яка несе тебе;
- Догляд за копитами ті, хто почувається впевненіше, чистять копита тваринам, встановлюючи тактильний контакт і відчуття відповідальності;
- Просто бути поруч для когось найважливіше тихе пригортання, коли віслюк тулиться до людини, що потребує заспокоєння, не вимагаючи розмови.
Ноно, Піту, Оскар, Маноло та Мальро не бояться ні тривоги, ні навіть шизофренії своїх пацієнтів. Вони працюють спокійно, методично, з тією ж витривалістю, з якою їхні предки носили вантажі через пустелі.
Довгі вуха проти стереотипів
Віслюк приручений людиною на два тисячоліття раніше за коня. Він ніс важкі вантажі через гори та пустелі, привчився до співпраці з людиною, і, здається, запам’ятав цю взаємну залежність у своїх генах. На відміну від коня, віслюк часто стає об’єктом жартів і стереотипів у фольклорі але ті, хто працює з ними, знають: ці тварини надзвичайно ніжні, соціальні та розумні.
Саме ця природа зробила їх ідеальними кандидатами на роль терапевтів.
Кінь може злякатися різкого руху або голосу. Віслюк ні. Його еволюційна історія навчила його чекати, терпіти, пристосовуватися. У багатьох культурах віслюк символ впертості. Але ті, хто проводить з ним час, знають: це не впертість, а обережність. Віслюк не піде туди, де відчуває небезпеку і ця обережність робить його ідеальним партнером для людини в кризі. Він не вимагає. Він чекає.
У психіатричній лікарні, де пацієнти можуть поводитися непередбачувано, така стабільність має величезну цінність. Тварина, яка не відскакує, не судить і не поспішає, створює острівець безпеки рідкісний ресурс для людей із розладами психіки. Саме це пояснює, чому пацієнти Віль-Еврар повертаються сюди знову і знову.
Голоси з черги
Серед тих, хто регулярно відвідує програму, п’ятдесятидворічний Жером. Він говорить про зміни без пафосу, але з конкретикою, яку цінують і лікарі, і дослідники.
«Спілкування з людьми, участь у діяльності, якою я зазвичай не займаюся, це допомагає мені в повсякденному житті, каже Жером. Це допомагає вирватися з рутини лікування та медикаментів. Сидіти вдома мені не йде на користь».
Його слова підтверджує вісімнадцятирічна студентка-медсестра Алісія Фабі. Вона супроводжує групи до ферми і бачить, як обличчя пацієнтів змінюються буквально за годину.
«Щоразу, коли ми повертаємося з занять, вони кажуть, що почуваються добре, спокійно та розслаблено, і що їм сподобалася прогулянка. Це справді позитивно», розповідає Алісія.
Зміна обстановки від білих стін лікарні до дерев, трави та тварин працює як каталізатор. Пацієнти говорять не лише про емоційне полегшення, а й про відчуття повернення до нормального життя. Розмова з віслюком не вимагає соціальних масок. Можна мовчати. Можна плакати. Можна сміятися.
Тварина залишиться поруч.
Сімейна справа
За проєктом стоїть подружжя Ермелінда та Франсуа Аде. Вона медсестра-психотерапевт із вірою в силу зоотерапії, він той, хто навчив перших віслюків. Франсуа особисто готував тварин до роботи в лікарні: навчив спокійно реагувати на голоси, дотики та непередбачувані рухи все те, що неминуче трапляється серед пацієнтів. Ермелінда розробила формат занять, поєднуючи досвід психіатричної допомоги з інтуїцією, яку дає спілкування з тваринами.
У 2016 році перші віслюки вперше увійшли на територію Віль-Еврар. Пара свідомо обрала цих тварин: вони поєднують силу, необхідну для роботи з дорослими пацієнтами, і ніжність, потрібну для роботи з травмованими людьми. З часом програма розрослася: до неї долучилися кози, черепахи, кролики, морські свинки, кури та навіть голуби.
Сьогодні це ціла ферма терапії, де кожна тварина виконує свою роль. Кози додають бешкету, кролики м’якості, черепахи медитативного темпу. Але віслюки й надалі залишаються центром програми їхня присутність дає найбільш виражений ефект для пацієнтів із важкими розладами.
Від ферми до науки
Поки що результати фіксують спостереження: медперсонал констатує зміни в поведінці, пацієнти описують полегшення, організатори відзначають зростання зацікавленості. Але подружжя Аде хоче більшого вони ініціювали повноцінне наукове дослідження ефективності віслючої терапії.
Мета амбітна.
Стандартизувати методику та зробити її доступною по всій Франції. Якщо дані підтвердять те, що вже бачать у Нейї-сюр-Марн, подібні ферми можуть з’явитися при кожній психіатричній лікарні країни. Ініціатива йде далі добрих намірів. Це спроба змінити сам підхід до психічного здоров’я від ізоляції в палатах до контакту з живим, теплим, відгуковим істотам.
Віслюк не пише рецептів. Він просто стоїть поруч і цього іноді достатньо.
Жером уже знає: наступної п’ятниці він знову піде до Маноло. І Маноло буде там спокійний, впертий, ніжний готовий везти, чекати або просто стояти поруч, поки хтось набирається сил.
Адже іноді найкращий лікар той, хто не говорить, а слухає.
І має дуже довгі вуха.
Про автора
