Вересень 1888-го. Вінсент ван Гог стоїть на площі Форум у південному Арлі і дивиться не на кафе, а вгору. За дев’ять місяців до того, як світ побачить легендарну «Зоряну ніч» з лунною хвилею та кипарисами, він уже шукав на небі те, чого не знаходив у собі. І знайшов на полотні розміром у звичайний провансальський стіл.
Того вечора художнику було 35. Він переїхав із Парижа до Провансу вісім місяців тому, везучи з собою мрію про «Майстерню Півдня» місце, де митці житимуть і творитимуть разом. Провінційне Арлі з його золотистим сонцем і жорстоким вітром містраль здалося йому раєм. Тут він написав понад двісті картин за п’ятнадцять місяців іноді по дві роботи на день. Грошей ледь вистачало на фарби та хліб. Але в листах до брата Тео Вінсент не скаржився. Він писав про світло, про колір, про те, що більше не хоче «копіювати реальність». Його цікавило інше передати «відчуття безкінечності».
Саме тоді й з’явилася «Нічна тераса кафе».
Картина, яку сьогодні зберігає музей Креллер-Мюллер у невеликому голландському містечку Оттерло, на перший погляд звичайний міський пейзаж. Жовте кафе, кілька постояльців, темне небо. Та під поверхнею заховані цілі пласти історії, астрономії та особистих драм. Як з’ясувала мистецтвознавиця Келлі Гровієр у своєму дослідженні для ВВС, полотно приховує набагато більше, ніж здається на перший погляд. Дослідники розглядали його десятиліттями і щоразу знаходили нові відповіді на старі запитання. Чому він прибрав колони? Чому залишив стільці порожніми? І чому зорі виявилися точнішими за землю?
П’ять шарів однієї ночі
- Бруківка строкате каміння, під яким досі лежать римські галереї
- Колони античні коринфські колони І ст., які художник просто стер із полотна
- Порожні стільці мовчазні свідки історії площі, де колись збирався натовп на страту
- Вежа лапідарій, куди ведуть усі лінії перспективи
- Зорі єдиний елемент, який Ван Гог зобразив без жодної зміни
Разом ці деталі перетворюють нічний етюд на складну головоломку, де минуле і сучасність, точність і вигадка, самотність і всесвіт співіснують у одній рамі.
Каміння, яке пам’ятає Рим
Майже чверть полотна займає бруківка. Рожеві, жовті, блакитні та фіолетові відтінки роблять її такою ж помітною, як і саме кафе. У листі до сестри Вілл Вінсент описував це місце з майже дитячим захопленням.
«Великий жовтий ліхтар освітлює терасу, фасад, бруківку і навіть кидає світло на каміння вулиці, яке набуває рожево-фіолетового відтінку… Це нічна картина без чорного кольору».
Замість чорного він використовував глибокий індиго, ультрамарин та смарагдовий зелений. Фарба лягала густими шарами техніка, яку він запозичив у Адольфа Монтічеллі, марсельського художника, яким захоплювався. Кожен мазок зберігав температуру вечора. Але за палітрою ховається геологічна й археологічна історія. Під площею Форум у Арлі розташовані давньоримські підземні галереї залишки античного міста, заснованого в 46 році до нашої ери як важливий центр провінції Галлія. Каміння під ногами перехожих лише на перший погляд фон. Насправді це нагадування про минуле, яке нікуди не зникло, навіть якщо його більше не видно.
Ван Гог, який палко цікавився історією, міг це відчувати, стоячи на холодному вечірньому повітрі Провансу. Він бачив вулицю, але разом із нею нашарування століть.
Дві колони, яких немає
Праворуч на картині видно невелику крамницю. Але Ван Гог зобразив її не такою, якою вона була насправді. У реальності фасад будівлі Hôtel du Nord прикрашали дві масивні коринфські колони І століття нашої ери залишки римського храму, вбудовані у стіну століттями пізніше. Капітелі колон були оздоблені акантовим листям, класичним символом античності, який зустрічається на руїнах по всьому Середземномор’ї.
Для багатьох художників вони стали б центром композиції. Античність продає. Туристів вабить. Але Вінсент натомість просто прибрав їх з полотна. Витер. Замінив на звичайну стіну.
Так він ніби відсунув минуле на другий план, залишивши в центрі уваги сучасне життя міста ліхтар, каву, прохожих. Це була революція погляду. Не руїни створюють атмосферу, вирішив він, а світло і ті, хто його споживає. Проте є в цій зміні й особистий підтекст. Через два тижні до Арля мав приїхати Пол Гоген художник, якого Вінсент безмірно захоплював і боявся водночас. Він готував «Жовтий дім», вибілював стіни, вішав свої соняшники. Він хотів показати, що вміє створювати цілий світ не лише пейзажі. Світ, де навіть римські колони не мають права командувати увагою.
Порожні стільці
Спочатку здається, що площа сповнена життя. Але якщо придивитися, більшість столиків на передньому плані порожні. Ряди стільців виглядають так, ніби чекають на глядачів або на початок вистави. У центрі композиції лише одна пара під жовтим ліхтарем і самотній офіціант, який стоїть біля входу.
Історики нагадують: саме на площі Форум у 1399 році відбулася публічна страта дворянина Гобера де Лерне. За нею спостерігав великий натовп, серед якого була й королева Марія де Блуа. Прямих доказів, що Ван Гог думав про це, немає. Але порожні стільці мимоволі змушують замислитися над тим, як історія залишає свій слід у місцях, де колись відбувалися драматичні події.
Можливо, Вінсент і не знав про страту. Але він точно знав, що таке очікування. Він чекав на Гогена. Чекав на успіх. Чекав на листа від Тео. Порожні стільці це тиша перед подією, яка або станеться, або ні.
Іноді порожнеча говорить голосніше за натовп.
Вежа, що поєднує епохи
Усі лінії перспективи ведуть погляд до вежі на горизонті. Це не випадково. За часів Ван Гога вона вже була частиною лапідарію музею під відкритим небом, де зберігалися античні написи, саркофаги та архітектурні знахідки з околиць Арля. Художник відвідував цей музей після переїзду до міста і особливо цікавився римськими пам’ятками.
На картині вежа стає своєрідним містком між повсякденним життям міста та його багатовіковою історією. Вона з’єднує жовтий ліхтар і білий мармур, каву і саркофаги, Вінсента ван Гога й імператора Августа. Композиційно це якір, який утримує полотно від розпаду на окремі фрагменти. Дослідники звертають увагу на те, як художник використовував класичні прийоми лінійної перспективи, але розслабив їх до межі. Лінії не сходяться механічно вони тягнуться, наче струмки, до вежі, яка сама злегка розмивається в темряві.
Єдине незмінне
Найдивовижніше в цій картині не кафе і не площа, а небо. Ван Гог вільно змінював архітектуру, прибирав окремі деталі та перебудовував простір. Але розташування зірок передав дуже точно. Дослідники за допомогою планетарних програм встановили: сузір’я на картині відповідають реальному положенню Водолія в середині вересня 1888 року саме тоді художник працював над полотном.
У цьому парадокс, який вражає. Усе на картині змінюється: місто, історія, сам художник. Незмінними залишаються лише зорі. Вони світили над римськими легіонами, над середньовічними стратами, над нічним кафе і продовжують світити тепер. Кожен промінь, який Вінсент зафіксував жовтим пігментом, насправді подолав шлях довжиною в десятки трильйонів кілометрів.
Через два тижні після завершення роботи Ван Гог написав братові: «Я виходжу вночі, щоб малювати зорі». Це було набагато більше, ніж художнє рішення. Це був порятунок. У зорях він шукав постійність, яку не міг знайти ні в собі, ні в стосунках, ні в навколишньому світі.
«Нічна тераса кафе» не лише попередниця знаменитої «Зоряної ночі». Це перша справжня «зоряна ніч» Ван Гога. Та, де він ще не знав, що стане легендою, але вже відчував, що єдине, на що можна покластися, це світло, яке йде до нас мільйони років і лягає на полотно фіолетовим і жовтим.
Сьогодні, коли мільйони відвідувачів щорічно проходять повз це полотно в музеї Креллер-Мюллер, мало хто здогадується, що під бруківкою римські галереї, що за крамницею колони, а порожні стільці чекають на глядачів уже шість століть. Але всі піднімають очі. Туди, куди дивився Вінсент.
Про автора
