«Мені пощастило бути живим, коли все відбувалося», каже він. І додає: «Тому я називаю себе Щасливим Джимом».
Сьогодні Джеймсу Барнору виповнюється 96 років. Більшість свого життя він залишався маловідомим за межами вузького кола інтелектуалів. Але за ці десятиліття тиші ганський фотограф накопичив архів, від якого перехоплює подих: Лондон 1950-х і 60-х у всій багатогранності, Гана, що наближається до незалежності, і ніжні, майже кінематографічні портрети африканської діаспори в повоєнній Англії.
Він не був папараццо. Він не гнався за сенсацією. Його об’єктив шукав щось інше і знайшов те, що музейні куратори шукатимуть ще десятиліттями. Причому знайшов так майстерно, що бельгійська компанія з обробки плівки довірила йому роль неофіційного посла своєї технології в Західній Африці.
Йому 96.
Щасливий Джим
Народився він у 1929 році в Гані тоді ще британській колонії Золотий Берег. Став першим професійним фотографом країни, який працював повний робочий день, і одним із небагатьох, хто міг дозволити собі власну студію. Коли в 1950-х він потрапив до Лондона, то їхав не лише за кращим життям він ніс із собою камеру і відчуття, що зафіксований кадр може змінити спосіб, яким світ бачить Африку.
Барнор знімав не офіційних осіб у кабінетах. Він знімав людей у приміщеннях для танців, на вулицях Ноттінг-Гілла, у перукарнях і кафе. Його об’єктив шукав те, що залишалося за кадром британської імперської пропаганди: щоденне життя темношкірих лондонців, їхні усмішки, їхні костюми, їхні погляди прямо в об’єктив. Це була Англія, яку більшість британських ЗМІ того часу воліла не помічати.
І водночас він не забував про батьківщину.
Коли Гана рухалася до незалежності, Барнор тримав камеру напоготові. Він знав, що те, що відбувається на вулицях Акри, не повториться. Його знімки зберегли обличчя людей, які будували нову країну з нуля від політиків до продавців на ринку.
Колір, якого не було
Повернувшись до Гани, Барнор зробив революцію, про яку мало хто знає поза межами Західної Африки. Саме він привіз до країни кольорове фотодрукування технологію, що перетворила чорно-білу реальність на спалахи червоного, зеленого та золотого прапора нової нації.
Він став першим фотографом Гани, який працював із кольором на постійній основі. Бельгійська компанія з обробки плівки навіть призначила його своїм неофіційним послом такою була його репутація майстра, який розумів, як змусити кольори говорити про ідентичність і свободу. До цього глядачі бачили Африку переважно в чорно-білому виконанні західних кореспондентів. Барнор дав їй власну палітру насичену, гучну і неповторну.
Раніше фотографії з Африки потрапляли до західних видань переважно в чорно-білому вигляді сірий пісок, сірі хмари, сірі обличчя. Барнор зламав цей шаблон. Він показав зелень тропіків, багряне небо перед дощем, жовті стіни будинків у Акрі і блакитні костюми лондонських модників. Колір у його роботах був чимось більшим за декорацію. Це був політичний акт заявка на право бачити світ у всій його різкості та радості.
Колір говорив замість нього.
Коли Гана набувала незалежності в 1957 році, Барнор був там. Коли на ринг виходив Мухаммед Алі, коли прилітав Річард Ніксон об’єктив Барнора працював без зупину. Він не робив хроніку для вечірніх новин. Він створював портрет душі молодої нації, де кожен кадр мав вагу документа і красу мистецтва водночас.
- Незалежність Гани перші хвилини суверенітету, зафіксовані на плівці
- Бої Мухаммеда Алі моменти, які зупиняли світову спортивну журналістику
- Приліт Річарда Ніксона дипломатична історія в об’єктиві африканського майстра
- Лондон 60-х Бітлз, діаспора і народження нової Британії
Усі ці події від політичних до культурних отримали в його об’єктиві спільну рису: люди на знімках виглядали не як об’єкти етнографії, а як герої власної історії. М’яке бокове світло, ретельні фони і пози, що нагадували кіношні кадри, створювали візуальний код, який Барнор винайшов задовго до того, як світ навчився говорити про репрезентацію.
71 рік у тіні
Попри це, ім’я Джеймса Барнора не з’являлося на афішах. Він працював тихо, методично, без галасу, часто в підвальних фотолабораторіях, де запах реактивів змішувався з радістю відкриття. Лише у 71 рік світ раптом озирнувся і побачив те, що назбиралося в його архівах: десятки тисяч негативів, які фіксували окремі моменти, що разом склали епоху расових, культурних і політичних зрушень.
Виставки почали вибудовуватися навколо його робіт. Спочатку невеликі галереї, потім серйозні інституції. І ось уже до його 90-річчя Тейт Модерн і Музей Вікторії та Альберта демонстрували його роботи поряд із найвизначнішими іменами світової фотографії. Куратори називали його стиль «приватним поглядом на публічну історію» кожен знімок ніс у собі інтимність, якої не знайти в офіційних архівах.
Але справжній переворот стався, коли його ім’я набуло значення за межами мистецтвознавчих кіл. Молоді фотографи з Нігерії, Кенії та самої Гани почали вивчати його техніку роботи зі світлом і кольором, адаптуючи її до цифрових технологій.
«Мені пощастило бути живим, коли все відбувалося коли Гана набувала незалежності і стала незалежною, а коли я приїхав до Англії, були Бітлз. У шістдесятих все відбувалося, тому я називаю себе Щасливим Джимом».
Королівське визнання
Апогеєм стало звання члена-кореспондента Королівського фотографічного товариства найстарішої фотографічної організації світу, заснованої в XIX столітті. Це нагорода, але водночас і визнання того, що чоловік, який починав у колоніальній Гані з кількома рулонами плівки та саморобним софтбоксом, створив візуальну мову, якою тепер послуговуються музейні куратори та історики на трьох континентах.
Його колекції доступні онлайн і кожен, хто відкриває цифровий каталог, бачить Лондон, якого вже немає, і Гану, яка лише народжувалася. Онлайн-архіви відкривають світ на стику двох епох: молоді ганці в костюмах, що нагадують лондонську моду, і британські вулиці, де африканська діаспора сміється так голосно, ніби забула про всі обмеження. Це не ностальгія. Це доказ того, що історія належить тим, хто її фіксує.
Барнор не робив знімки «для вічності». Він просто був присутній. А присутність, виявляється, найрідкісніший і найцінніший дар.
Камера мовчить.
Сьогодні, в день його народження, 200 тисяч кадрів і мільйони історій, захованих у зернах срібла та пікселях говорять досі.
Про автора
